Їхали ми з сім’єю в місто з дачі, і раптом посеред дороги побачили мужика, який в одних трусах босоніж дивно бігав навколо своєї машини. Я відразу зрозумів, що в нього трапилося серйозне лихо і kинувся доnомагати. Виявилося…

Copy

Нещодавно їхав зі своєю родиною із дачі. При в’їзді до міста потрапили у пробку. Стоїмо, музика грає, діти на задньому сидінні грають, ми з дружиною тихенько розмовляємо. Поперед мене стояло машин десять. Потім потік почав потихеньку рухатись, а одна червона машина залишилася стояти. Усі машини її об’їжджали. Тут я під’їжджаю до цієї машини і бачу босого мужика в одних трусах. Він якось так дивно довкола своєї машини бігає. Зрозумів я, що в чоловіка якесь серйозне лихо сталося. Почав говорити з мужиком, а в нього шок — він стояв у пробці, і його в машині вибухнула грубка, чоловік отримав сильні опіки. З ним машиною їхав його сусід. Вони разом їхали у гості до дітей сусіда, везли їм гостинці із села. Чоловікові було дуже боляче. Я почав зупиняти машини, у всіх збирав воду. Обмили ми з дружиною чоловікові ноги, там сильні опіки були.

Подзвонили сину мужика, все розповіли. А самі завантажили з дружиною чоловіка до себе в машину та повезли його до лікарні. Моя дружина змогла нам звільнити дорогу, і ми змогли вибратися із пробки. Чоловікові ставало дедалі гірше, шок почав проходити, а на його місце прийшов сильний біль. Мій син заспокоював чоловіка: — Терпи, дядьку. Не плач, ти мужик! Ми тебе зараз у лікарню відвеземо. Там допоможуть тобі. Коли ми приїхали до лікарні, виявилося, що витягти Степана (так звали цього чоловіка) дуже проблематично: біль посилився, і він уже не міг рухатися сам. Я взяв його на руки і поніс до лікарні. У приймальному відділенні опинився нормальний лікар, я йому одразу все пояснив. Не забув сказати, що Степан має хворе серце.

Лікар подякував мені за це, вони будуть до нього уважніше: щоб не пропустити серцевий напад, адже таке дуже можливе після пережитого шоку. Загалом, Степана поклали на каталку та повезли у відділенні. А ми з дружиною та дітьми поїхали додому. Потім кілька разів відвідували Степана в лікарні. Він просто не знав як нам дякувати. Я вчинив так, як вважав за потрібне: не зміг проїхати повз людину, у якої сталася біда. А от водії інших машин спромоглися. Як?!! Невже вони думають, що з ними ніколи не станеться таке лихо? А що буде, якщо і повз них також проїжджатимуть інші машини? Що вони тоді відчуватимуть? Чомусь вони про це не замислюються. А даремно! Я, можна сказати, урятував Степана. Адже у нього міг запросто статися від болючого шоку серцевий напад. Я не вважаю свій вчинок чимось особливим. У цьому немає нічого героїчного. Це нормальний вчинок нормального людини. Людяний та шляхетний.

Leave a Comment